Не нарікати, а здобувати: і не хтось, а ти!
«Основний негатив носить у собі кожна людина. Більше б працювали на силу своєї країни, менше було б негативу. Не нарікати, а здобувати. І не хтось. А ти», — Ірина Фаріон.
«Без землі – немає волі»
Панас Мирний
«Село неначе погоріло, неначе люди подуріли…»
Шлях до такої віковічної ганьби бере початок з дня проголошення Незалежності. Тоді я публічно виголошував у стінах парламенту і в пресі занепокоєння з приводу запровадження недолугого реформування колгоспів і радгоспів, в основі якого був дерибан землі і майна господарств.
Кидали в суспільство аргументи проти чергового злочинного експерименту над селом окремі вітчизняні й зарубіжні світила з економіки та нового державотворення. Та все це відлітало від мізків «незалежних» керманичів і переважної більшості пересічних співвітчизників, як горох від стінки. В цій «узбічній пасивності» і глухоті найпаскуднішу роль відіграла започаткована тоді «дебілізація» суспільства тотальною брехливою різнокольоровою політикою. Зокрема, стосовно «нового» села аж у вухах лящав лемент про те, як на землях розвалених колгоспів забуяють добірні врожаї фермерських господарств, і Україна буде завалена їхньою продукцією. До цього горлопанення знову повертаємося, не маючи для розвитку фермерства ні належного законодавства, ні матеріально-фінансової бази.
На жаль, до окозамилення і пудрення мізків співвітчизників причетна велика армія української «незалежної» інтелігенції, в тому числі літератори й журналісти. Результати язиколяпної «патріотичної» боротьби за долю села прочитав і в газеті «Літературна Україна від 21 грудня 2019 року в публікації Віктора Андрущенка, ректора НПУ імені М.П.Драгоманова. Автор навів уривок Тараса Шевченка: «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли…». І тут же поставив запитання: «Хіба це не про нас, не про ситуацію в Україні, що склалася на початку ХХI століття? Про нас обдурених, обібраних, злиденних духом, розумом і працею. Незалежність відкрила двері. Та ба, все підібрали під себе «нові українці» – усі вони виросли з «колишніх».
Ці правдиві й тривожні висновки сучасного філософа, письменника і педагога беруть початок, як уже наголосив, у 90-х, а зараз лише загострюються. Учитель педагогів загострив проблему болючою фразою: «Національні й загальнолюдські цінності вже давно покинули українську пісню».
Я ж хочу доповнити занепокоєння філософа: національні й загальнолюдські цінності майже не присутні і в творах українських літераторів про долю землі і селян незалежної України. На цій темі безупинно піаряться політики й придворні неофіти-експерти на численних телешоу. Хто бачив у цих дебільних серіалах письменників, у творах яких художнім словом показана «кухня», де перефарбовувалися і вдягалися у вишиванки «колишні», щоб першими пролізти у двері Незалежності і галопом добігти до владного корита? Як вони розкрадали народні гроші, виділені на розвиток фермерства на покинутих землях розграбованих колгоспів. Як народжувалися й розповзалися по селах латифундисти, підминаючи під себе сотні тисяч гектарів землі? Як зароджувався олігархат і розквітала корупція? Як виборчі кампанії перетворилися на благодійні акції? Хто написав книги про справжню мету з наслідками обох майданів, і хто багатше зажив після них?..
Для сучасних літераторів ці теми не модні, оскільки в таких творах можуть впізнати себе і їхні хазяї-роботодавці й спонсори. Куди престижніше й безпечніше досліджувати голодомор і сталінський режим. І не для того, щоб засвоїти і не повторювати їхні криваві уроки, а щоб дещо в них запозичити. Докотилися навіть до тотального нав’язування українцям, що вони повинні читати, слухати й дивитися, як і про що думати й говорити. Активно підспівують євровождям і представники творчої інтелігенції. Адже за втілення перефарбованої більшовицької ідеології в життя «незалежного» суспільства дають вітчизняні премії і звання, а за гавкання на Росію – щедрі гранти передбачені. Це вам не в СРСР, де доводилося гавкати на «загниваючий капіталізм» за неєвропейські зарплати і деякі преференції. Вихідці з того режиму, видно, це добре пам’ятають, тож у незалежному режимі стараються надолужити втрачене для себе, а народ патріотичними гаслами і модними літературними темами годують. Нерідко – цинічно.
Не нарікати, а здобувати: і не хтось, а ти!
У вже згаданому номері газети «Літературна Україна» прочитав інформацію під заголовком: «У будинку письменників цілий вечір говорили про «німців». Виявилося, що той вечір був приурочений до творчості письменниці з Дніпра Лесі Степовички, зокрема її 2-томника прози «Німці в городі», висунутого на Шевченківську премію-2020.
Заінтригував мене заголовок книги, тому ознайомився з короткою анотацією: «… суспільно-політичне життя Дніпра у 80-х – 90-х роках, як іноземці намагалися увійти в життя закритого радянського міста та побудувати тут щось своє».
Мимоволі промайнула думка: тема, може, й цікава, але чи важливіша вона для українського суспільства, ніж багато інших, більш повчальних для нас? Маю на увазі, як українці в ті часи зуміли протистояти московському ГКЧП, як вилазили з гіперінфляції та річних заборгованостей заплат і пенсій, як долали бартер і безгрошів’я, не допустили чергового голодомору на забур’янених землях?.. Не втратили жодного метра території?..
Та ще більшого щему в серце додав відгук автора рецензії на цей твір професора С.Кіраль, який назвав двотомник «справжньою енциклопедією українського життя». А далі… «… як читач і громадянин почуваюся затишно з цими новими німцями Лесі Степовички, які сьогодні виступають друзями і рятівниками України від ординської навали зі сходу».
Після цієї професорської сентиментальності, я задав собі риторичне запитання: «Невже наше героїчне й працьовите суспільство ніколи не позбудеться страшної суспільної хвороби, що зветься комплексом меншовартості?
Звісно, у нас багато передумов для такого «захворювання», адже воно виникає внаслідок численних помилок і невдач. Але в Україні уже граблі закінчилися, й чоло все в синцях, і наша героїчна історія й досі несамовито стогне від німецьких «рятівників». Згадаймо, як вони рятували Україну від більшовицької навали після жовтневого перевороту 1917-го, як допомагали Степану Бандері та іншим провідникам патріотичних армій звільняти Україну від Червоної Армії і чекістів? Окремі населені пункти хлібом-сіллю зустрічали визволителів, які потім палили села та міста разом з людьми, ще мільйонами нещадно розстрілювали мирних українців, а полонених бійців гноїли і в крематоріях спалювали. Згадаймо й недавнє: як стали німці на захист Незалежної, коли майданна влада здавала без жодного пострілу Крим, а росіяни його забирали? Та й з якого переляку німці повинні нам допомагати, коли ми самі не можемо подолати комплекс меншовартості у вирішенні своєї долі?
Я негативно сприймаю зверхнє і навіть зле ставлення філологічного професора зі Львова Ірини Фаріон до тих співвітчизників, які думають і діють не так, як вона вважає за потрібне, не звертаючи уваги на слова Ліни Костенко: «Злість рухає людей, але у бік безодні». Натомість навіть у цієї непримиренної націоналістки я вичитав раціональну думку: «Основний негатив носить у собі кожна людина. Більше б працювали на силу своєї країни, менше було б негативу. Не нарікати, а здобувати. І не хтось. А ти».
Українське ж поважне письменництво у Колонній залі Будинку письменників цілий вечір говорило про «німців», а не про тих співвітчизників, які й без допомоги німців працюють на силу своєї країни. Але вітчизняні позитивні літературні персонажі, мабуть, не викликають такого «мазохістського» відчуття, яке можливе від усвідомлення переваги закордонних друзів над «меншовартними» українцями?
Та й чи варті свої літературні герої з простолюду, від землі, «високої літератури»? Уже згадана Ірина Фаріон на шпальті «Літературної України» назвала українське суспільство садомазохістським, не державницьким, безхарактерним у своїй масі (за винятком ядра, яке вона на свій розсуд визначила), юрбою, що «привела до влади блазня».
Наголошу: це на шпальті газети письменників України так ненависно написано про свій народ і президента, обраного рекордною кількістю голосів, визнаного всім цивілізованим світом!
Ні, у мене теж маса конкретних претензій і до суспільства, і до Володимира Зеленського з його командою – мій відкритий лист до нього про це свідчить. Але називати законно обраного главу держави блазнем?!…
Втім, звертаю увагу не стільки на брутальні ярлики, скільки на зміст звинувачень суспільства. Того суспільства, яке дружно в 1991 році проголосувало за незалежність України! Яке згодом вийшло на Помаранчевий майдан і привело до влади команду патріота Ющенка, яка та швидко прохукала народну довіру. Саме тоді колишня комсомольська активістка і член КПРС до 1991 року Ірина Фаріон примкнула і до ВО «Свобода» (2005-2015 роки), за влади Януковича стала народним депутатом.
«Безхарактерна юрба» вийшла на Майдан і в 2013-му, щоб прогнати Януковича і привести до влади славнозвісну коаліцію на чолі з Порошенком, Яценюком, Тимошенко і лідером «ядра суспільства» Тягнибоком! Та вони теж швидко перегризлися між собою за портфелі і фінансові потоки! Тож, швидше за все, не державницьке передусім не суспільство, а його ядро? Бо і не ядро, а 73 відсотки представників суспільства в черговий раз прогнали від золотого владного корита казнокрадів і брехунів світового рівня! Думаю, не довго терпітиме «безхребетне» суспільство й зе-команду, якщо вона не почне робити те, що обіцяла на виборах. Сподіваюся, багатостраждальний народ поганою мітлою вимете на задвірки історії і всіх фарбованих-перефарбованих політичних довгожителів, «професійних» брехунів-горлопанів.
На фоні ось такої правди, чому письменницька газета дозволила вихідці з «колишніх» так принижувати український народ? Той народ, з якого вийшли державники й лідери всіх політичних мастей – попередники й сучасники. Народ України, яку безперестанку славимо.
Не з Місяця звалилася до нас і Фаріон: комсомолом і партією вихована, тут здобула вищу освіту, захистила кандидатську і докторську дисертації, дослужилася до професора, має стабільну роботу, досі тримається в політиці.
У «Літературній Україні» від 28 грудня 2019 року й мене добряче «мокнули» у письменницьку «помийницю», надавши це право колишньому «хазяїну» Володимиру Яворівському. Хто читав його «Двадцять хвилин для Леоніда Яковишина», повинен би відчути, що там не дискусія навколо піднятих мною проблем стосовно запровадження ринку землі і критики двадцятирічної депутатської діяльності письменника й фарбовано-перефарбованого політика, а просто брехливе втручання в моє приватне життя і цинічне приниження трудового колективу, який успішно працює «на силу своєї країни». І навіть успішніше, переконаний, ніж «нові німці Лесі Степовички».
Але за твори про німців Шевченківську премію дають, а нашу роботу спочатку Українське суспільне радіо протягом трьох двадцятихвилинних ефірів обливало брудом, виправдовуючи це «різними поглядами на проблему», а потім і «Літературна Україна» брехнею письменника Яворівського завершила «вшанування» нас.
Чи на суспільному радіо і в письменницькій газеті, часом, не існує якихось пільг, переваг для своєрідної касти з «колишніх», які й досі все під себе підгрібають і торгують правдою? Саме такі вже в чергу шикуються, щоб допомогти тим, хто намірився зіштовхнути в прірву Матінку-Україну заради холуйського вислужування перед зарубіжними хазяями і вітчизняними грошовими лантухами. Дивись, і самій новій зе-команді з її холуями щось перепаде – і ніякого гріха. Як не побоялися ні гріха, ні народного гніву їхні шоколадні попередники.
Але історія й про інше свідчить. Нагадую це й тим, хто сприяє ідіотам від влади і її продажним придверникам тиражувати публічно брехню.
Ні, я цьому не дивуюся, бо розумію, що не брехати може тільки справді вільні і віддані своєму народу люди. Якими були, скажімо, Тарас Шевченко, Панас Мирний, Ольга Кобилянська, Нечуй-Левицький та ціла низка інших представників української літературної й мистецької класики. Як і прості українці, котрі не мирилися мовчки навіть зі сталінським режимом, знаючи, що йдуть на вірну смерть. Як і багато тих, хто свою кров пролив і життя віддав за український народ.
На щастя, подібних Яворівському серед справжніх патріотів немає. Вони в команді тих, про яких колись Володимир Сосюра написав: «… така прекрасна (Україна, – Авт.) й мов на гріх, ти плодиш землю байстрюками, багном і гноєм для других».
Леонід Яковишин,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
